Невдача завжди залишає в нас біль, страх, травму. Але суть не в тому, щоб замаскувати шрам і зробити вигляд, що нічого не сталося. Ключ до боротьби з нею – це пропрацювання її, даючи собі право проживати емоції, подбати про себе та глибше задуматись про причини її виникнення.
Чому у успіху багато батьків, а невдача – сирота?
Тому що невдача вважається найтабуйованішою темою. Ми ніколи не розглядаємо поразку як окрему сутність. Найчастіше вона товаришить з успіхом, ми так і кажемо «Якщо б не невдача, то успіх був би більший» або «Я не досягла успіху через ту невдачу». В нашій культурі поразка це як пляма на білому пальті. Ми взагалі живемо в часи, коли успіх – це культ, де про нього всі говорять, виставляють напоказ, прагнуть до нього, пишуть книжки і знімають фільми.
Так, сама невдача по собі теж не з’являється. Немає людей, котрі хоч раз не зазнали поразки. Наприклад Ернест Хемінгуей, перед тим як видати оповідання «Старик і море», виправляв його 80 разів. Або Генрі Форд 5 разів збанкрутів, перш ніж стати автомобільним королем.
Чи дійсно невдача є ціна, яку ми мусимо заплатити за наш успіх?
Коли ми бачимо людей, які досягли успіху, спираючись на відомі прізвища, не завжди беремо до уваги той факт, що то можуть бути дуже нещасливі люди, а ціна їхнього успіху занадто висока. Мало хто говорить про їх депресії, нескладене особисте життя або проблеми в стосунках з рідними, бо то по просту не продається, таке не вартує монетизації.
Коли ми дивимось на успішну людину, як часто ми замислюємось над тим, що на тій, зворотній стороні медалі? Успіх то завжди ціна, іноді дуже висока.
Мріючи про успіх ми теж часто ставимо перед собою дуже високі цілі, бо якщо актор, то тільки Оскар, якщо письменник, то продати екземплярів треба не менше 300 тис., якщо бізнесмен, то одразу стати міліонером, якщо блогер, то через день 100 тис. фоловерів будь-ласка. Не вміємо затримуватись на менших речах, які і є нашими успіхами. А ті великі мрії про успіх можуть завдати нам шкоди.
Але як ми реагуємо на наші поразки?
Хтось бере відповідальність за свої невдачі і відверто їх визнає, інші від них втікають. Усвідомлена людина скористається правилом вікна і дзеркала. Під час успіху вона підходить до вікна і кричить в цілий світ, що це спільний успіх, а при невдачі, підходячи до дзеркала, питає себе «Як я на це вплинув? І які я можу зробити висновки з цього?». Менш усвідомленні в житті люди теж користуються цим правилом, але навпаки. При успіху вони перед дзеркалом кажуть «То все я», а при невдачі волають у вікно «То ви».
Від чого то залежить? Багато психологів спираються на думці, що прийняття чи неприйняття поразки залежить від нашої самооцінки і почуття власної вартості. Це по-перше. А по-друге варто звернути увагу, через що ця поразка сталася, чи то якісь зовнішні чинники, на які ми не маємо впливу, чи якість індивідуальні наші вчинки чи особливості, будь то лінь, нераціонально розподілений час, завищені очікування тощо. Знайти ці причина, це – перший крок до успіху в невдачі.
Але частіше за все, нам не хочеться аналізувати наші невдачі, нам хочеться якнайскоріше забути про це, засунути її в довгу шухляду і не діставати якнайдовше. Але… негативні емоції в нас так і зостаються, так в нас і живуть. Якщо неможливо самому розібратися в своїх невдачах, їх причинах, варто звернутися до психолога. В контакті зі спеціалістом у людини є змога побачити і зрозуміти свої почуття, уточнювати очікування і добиратися цілей.
Варто зрозуміти, що непропрацьована поразка затрудняє нам шлях вперед і викликає багато страхів діяти знов.
Велика проблема в тому, що по невдачі ми не даємо собі часу, побути з цими почуття, побути в жалобі і смутку. Нам завжди навколо кажуть наші близькі і знайомі «Ну нічого, сталося і сталося, треба йти далі», «Все буде добре, не сумуй», «Не дай собі, щоб тебе захлиснув жаль, працюй далі». Але її треба прожити, той час створений для нас. Як ми оплакуємо рідну людину, що померла, так ми маємо право оплакувати втрачені можливості, мрії або зламані життям цілі. Всі ці лозунги з книжок «Не затримуйтесь на невдачах, йдіть вперед і успіх вас знайде», звісно можуть мотивувати, але вони роблять нам ведмежу послугу, бо коли ми врешті досягаємо успіху, то часто не отримуємо тієї насолоди і радості на яку очікували.
Я не вірю тим, хто досягнувши успіху казав, що я зосередився на меті, а поразки не брав до уваги. Але ж лише через усвідомлене перетравлювання поразки можна прийти до справжнього успіху, коли ми даємо собі шанс побути в цих почуттях, навіть якщо вони негативні, поплакати, прожити своє горе. Всі ці наче підтримуючі слова від рідних «Все буде добре» або «Нічого, ще будеш з цього колись смітись», можуть нам робити ще болючіше. Бо бувають такі поразки від життя, що навіть по багатьох роках це викликає багато смутку, не те що сміх. Не зачаровуйтесь тим, що невдачі забуваються і більше на нас не впливають. Краще працюйте з ними тут і зараз.
----------------
На кінець згадується цей дурний вислів «Все що нас не вбиває, робить сильнішими». Але я завжди відповідаю на це так: «Все що нас не вбиває, робить сильнішими, поки врешті решт не вб’є».
Невдача завжди залишає в нас якійсь слід: біль, травму, страх. Та рана стає рубцем і згодом він вже майже не болить, а лиш нагадує про своє існування відбитком на душі. І з цього є два висновки: або цей рубець не дасть нам зробити схожих помилок в другий раз, якщо це залежало від нас; або це прожити цю біль, стати сильнішим і врешті реалізувати той успіх, якого ми так прагнемо.
