Про відвагу і дорогу до себе. І про внутрішнього критика, куди ж без нього.
Любов, визнання і поцінування ходять між людьми кривими доріжками – одні не вміють висловити, а другі давно не вірять словам.
«Незграбно, штучно і неприродньо» – такими словами описують люди свої спроби сказати іншим щось приємне. З ще більшим соромом і страхом стикаються вони тоді, коли щось приємне, достойне, хороше або упаси боже, з любов'ю потрібно сказати... про себе. Тут уста і язик ціпеніють, ноги холонуть, на лобі виступає піт.
На сцені з'являється Внутрішній Критик, циклопічних розмірів. Говорить якимсь чужим, злим голосом: «Про себе не можна так казати, так не годиться». Або: «Я не маю права хвалитись». Або неживим тоном: «Навіщо це все? Все одно нічого не вийде».
Одне з сумних відкриттів психотерапії у тому, що нам не потрібні інші люди, щоб затикати нам рот. Ми непогано навчились робити це собі самі.
І коли це усвідомлюєш, не головою, а всім єством, то стикаєшся з силою-силенною почуттів: злістю, сумом, провиною, безпорадністю, гнівом.
Так починається дорога до самоцінності. Через забутий і непогамований біль, через сум і втрачений час, через гнів і ненависть, але і з ростками любові, сміливості і уваги.
