Про відвагу та дорогу до себе. І про внутрішнього критика, куди ж без нього.
Любов, визнання і поцінування ходять між людьми кривими доріжками – одні не вміють висловити, а інші давно не вірять словам.
«Незграбно, штучно і неприродно» – такими словами описують люди свої спроби сказати іншим щось приємне. Із ще більшим соромом і страхом стикаються вони тоді, коли щось приємне, гідне, хороше або боронь боже, з любов'ю потрібно сказати... про себе. Тут уста і мов ціпеніють, ноги охолонути, на лобі виступає піт.
На сцені з'являється Внутрішній Критик, циклопічних розмірів. Говорити якимось чужим, злим голосом: «Про себе не можна так казати, так не годитися». Або: «Я не маю права хвалитися». Або неживим тоном: «Навіщо це все? Все одно нічого не вийде. Ми негайно навчилися робити це собі самі.
І коли це усвідомлюєш, не головою, а всім єством, то стікаєшся з силою-силенною почуттів: злістю, сумом, провиною, безпорадністю, гнівом.< /p>
Так починається дорога до самоцінності. Через забутий і непогамований біль, через сум і втрачену годину, через гнів і ненависть, але і з паростками любові, сміливості та уваги.
>
;
