Заспокійливе - про Страх з великої букви
Це трапляється з усіма. І не завжди йдеться про страшний страх, іноді, тобі – говорити, а ти соромишся і ніяковієш. І це наче і не страшно. Просто некомфортно.
Та буває і так, що переживаєш справді сильно. Руки-ноги ватні, голос не твій, хочеться стати невидимкою.
Чому так? Чому страшно аж настільки?
Тому що так поведено – судити про людину по тому, як, скільки,коли, кому і що вона говорить. Це звичай, норма, традиція. Заговори – і я побачу, хто ти. Я побачу, чи вартий ти довіри, чи полюблю я тебе, чи вестиму справи з тобою.
І це йде ще змалку. З дитсадка, з віршика, з першого класу, де вже треба показувати, що ти щось можеш і вмієш.
Для чого?
Щоб чутися прийнятим, любленим. Щоб відчувати себе нормальним/нормальною. Щоб не опинитися наодинці, де ніхто не бачить тебе , не чує, не торкається.
Прості слова, прості бажання. Начебто.
"Хочу бути не одним, хочу любові, хочу бути серед людей" – ось так просто.
Ось чому так страшно вийти на люди і сказати кілька слів – чи то на презентації, чи то на вечірці, чи то сотні людей, або одній (але тій самій!).
Але це не кінець світу, а психологічна проблема. ЇЇ-то можна вирішити.
Як не боятися говорити?
Ніяк.
Кожен, хто намагається тобі впарити думку, що десь там є універсальні штучки-прийомчики, що дозволить тобі ніколи не боятися перед чи в процесі публічного говоріння – має не до кінця достойні мотиви або ніколи сам публічно не говорив.
Тому лайфхак № 1 – ти завжди будеш відчувати хвилювання.
Лайфхак № 2 – збираючись говорити – свідомо вдихни. Набери в легені вдосталь повітря.
Я серйозно. Ти здивуєшся, скільки людей цього не роблять.
Ось так.
