Про цінності, корисності і сенси тривоги.
Я написав не один пост і не одну статтю про її величність Тривогу. Як справлятись, що робити і чого не робити.
Грішний, сам користуюся цими практиками і способами. Допомагає.
Рекомендую клієнтам. І їм теж помічно.
Але!
Чому з тривогою неодмінно потрібно «справлятись», чому обов’язково треба «щось робити»?
Звідки ідея, що тривогу потрібно за всяку ціну «опановувати», «долати», словом, хай би вона зникла, і то швидше?
Що в ній такого нестерпного?
Якби тривога могла розмовляти, ось що вона могла б відповісти:
«Я приходжу не просто так. Але я приходжу і не для того, щоб звести тебе з розуму. Я приходжу розповідати про майбутнє і про те, що важливо для тебе в ньому. І коли ти уникаєш мене, або чимшвидше хочеш позбутись, я йду геть. Я не горда. Але я повертатимусь. Бо я хочу бути поміченою і зауваженою. І я приходитиму доти, доки ти не захочеш вислухати.»
Хтозна, якщо знайти відвагу слухати свою тривогу – тоді нестерпне стане переносимим, а переносиме – нормальним.
А нормальне – цінним.
