Як це коли життя проходить повз тебе, а ти всього лише пасивний глядач?
Ти лежиш на ліжку, тобі зовсім не хочеться, ти нічого не відчуваєш, не бачиш і не чуєш. Тебе нічого не може підняти, ти просто живий труп. А поряд з тобою вірна подруга депресія, вона тебе огортає і притискається до тебе все ближче та ближче, не залишаючи простору ні на що. Тобі хтось дзвонить, все в тумані, ти не слухаєш, а просто "гукаєш", ти нікому не можеш сказати що з тобою. А навіщо? Все одно, або не повірять, або подумають що тобі нічого робити. - шепоче депресія. Але ти підіймаєшся і кудись тягнеш своє тіло, бо треба... Хто тобі може допомогти? Ніхто. Тільки ти сам, йди, йди кудись, кричи, клич на допомогу. Вір, є спасіння. ,,Настане весна у твоїй душі, після довгої, затяжної та холодної зими" - прошепотів мені люблячий голос, і я пішла назустріч.
