ПРО БАТЬКІВСЬКЕ НАПУТНІСТЬ СИНУ.
Під враженням від монологу Михайла Жванецького своєму синові, з особливим трепетом жадібно ковтаю особливий настрій і упаковую в слова вже власну батьківську мудрість. І ось вийшла ціла розповідь.
Я розповім про них. Одного за 80 і вже минулого, другого 11-річного мого сина у фазі буйного ростра і трохи подумки, десь у центрі цієї тимчасової шкали.
Мені точно щось хочеться Йому, цьому Другому, що сказати, дати, передати. Він у мене росте і схоже, з*ука, що час прискорюється і що темп Його зростання настільки посилюється, що Цей, Другий, скоро відірветься від землі.
Я подумки перебираю слова для свого мудрого, але, з урахуванням характеру Другого, нетривалого)) напуття.
І виявляється, що сказати хочеться те, от як уже сказано цим, Першим. І сказано добре. До мурашок. До тремтіння в тілі. Начебто голосом вже мого батька, але з іншим колоритом. Мій те, з Брянщини.
Так ось, настільки добре сказано, що водночас і хочеться, і важко повторити дослівно.
Намагаюся перефразувати. Доводиться заучувати, але і це йде з великими труднощами, – спотикаюся на інтонаціях, збиваюся на самоіронії і періодично обмірковую сенс почутого.
⠀
А може, користуючись Його ж порадою, сформулюю своє з урахуванням прочитаного Ім. Зроблю неточне цитування і видам під своїм прізвищем).
Але, все ж таки, я постараюся бути ближче до Його тексту. Щоб долучитися до цього, не побоюсь сказати великому авторству:
А наостанок я Йому, Моєму, додам: «< strong>Май совість і роби, що хочеш», — і це все від Того ж, від Нього, Першого. Але вже дослівно.
Дякую за увагу.
