У країні війна. Гинуть щодня найкращі люди. Багато болю навколо. Багато крику про допомогу та агресію. Багато пошуку «на кого ж злити свою агресію». Як у своїй продовжити жити? Як при цьому дозволити собі посміхатися? Дозволити собі сходити до косметолога чи влаштувати пікнік зі своєю родиною?
Здається, що не можна… здається, що ніяк…
Але, що нам дасть, якщо ми будемо тільки в горі? Що з нами буде, якщо ми тільки плакатимемо? Уявіть собі людину, яка тільки плаче, не їсть, не спить, не миється, бо «ну як? Там же гинуть люди!». Думаю, кожен стикався не раз із цими думками, навіть перш ніж мити голову… або порівнюючи: «я ось моюсь у теплій воді, а хтось не може навіть попити води».
Маленька ремарка: Виключаю депресію у тяжкій стадії. У стані депресії дійсно немає сил щось робити, навіть помити голову або сходити в туалет. У цій статті йдеться не про психічні захворювання чи розлади, а про «трендове» самобичування українського народу, який перебуває у відносній безпеці. Відносною, тому що в будь-якій точці України зараз небезпечно, навіть якщо це Львів.
Повернемося до теми…
Для чого нам потрібно користуватися можливістю, ПОКИ ВОНА Є, жити?
Така сама схема працює з нашою психікою, з нашими силами та енергією. Якщо не заряджати — ми не зможемо продовжувати функціонувати та взаємодіяти із зовнішнім світом.
Чим заряджається наша власна батарея? Після чого у людини з'являються сили та бажання вставати та йти? У кожного це свій ресурсний важіль: для когось це – час із сім'єю, для когось – читання книг наодинці, для когось – музика та велопрогулянка. Для кожного це щось індивідуальне, але щось, що точно приносить бажання жити і рухатися.
До речі, як ви зможете наблизити закінчення війни, якщо у вас немає сил? Як ви зможете допомогти, якщо ви розібрані та розряджені? (Здаються ці питання особливо доречними для тих, хто волонтерить не покладаючи рук)
Багато людей щодня в самобичуванні, докорі совісті перед кожною ресурсною для них дією. «Хочу сфотографуватися, сходити в кафе з дівчатами, з'їздити на пікнік і викласти це все в сторіс… Але як я можу жити нормально, коли війна?» Багато моїх клієнтів не можуть дозволити собі посміхатися і гризуть себе за кожен жарт, мовляв, я не маю права жартувати, коли війна.
Рекомендую низку питань до себе, до самоаналізу та раціонального зважування ситуації...
-Робити свою роботу, бути з рідними, допомагати
3. Якщо ти живеш нормально, ти забуваєш про війну?
-Ні!
4. То в чому ти винен?
-У тому, що живу нормально
5. Хто мусить тебе засудити? чиї притензії ти боїшся отримати про те, що мало робиш для перемоги?
Зазвичай, це якийсь образ нарциса в голові, який завжди знецінює! Все "не до"! І до війни все, що ти робив не влаштовувало, а зараз тим більше. Що в результаті? Ми виходимо на вже знайомі нам установки внутрішнього критика, який збільшився під час хронічного стресу. «Страх засудження та сором»
Ситуація війни, а проблеми все ті ж… рекомендую поглянути на них під уже знайомим кутом. З усім, з чим ми вже знайомі, нам легше справлятися, ніж з чимось новим і невідомим.
Є й інший бік медалі — суспільство, яке засуджує. Засудження різні:
Якраз про останній варіант і мова.
У людей не просто сформувалася переконання, що далі продовжувати жити чи хоча б намагатися — НЕ МОЖНА!
Багато людей зіткнулося з булінгом в інтернеті за те, як під час війни вони проживають своє життя і чим діляться. це не в безпеці.
Знайшла коса на камінь. Біль на біль. Болить кожному. Той, хто був – йому болить, що мирного життя більше немає, плани зруйновані, «завтра» під питанням, небезпечно, не стабільно, треба зробити все, щоб це швидше закінчилося! Потрапляючи на мирний контент, що виїхав, як думаєте, що відчуває ця людина??? Найвірніше злість. «Чому я витрачаю всі сили на те, щоб війна закінчилася, а вони там на морі відпочивають?!» чи «чому я прокидаюся від сирен, мені страшно, а вони там свої щасливі фотки виставляють?». Багато людей не обирають залишатися під обстрілами чи сиренами. Від цього багато нормальної заздрості та злості, на тих, кому це вдалося. (Заздрість у даному контексті не є чимось не нормальним, це здорове усвідомлене почуття, завдяки якому можна досліджувати свої потреби, бажання та супер Его/функція моралі, яке не дозволяє нам їх реалізувати.) Багато злості в цілому на ситуацію , на війну, на політиків, на агресора - але випустити об'єкту її НЕМОЖЛИВО. На жаль, немає в нас можливості безпечно висловити злість солдатам, які прийшли руйнувати твій дім. Агресія завжди знайде свій вихід. У більш невротичних особистостей — агресія усвідомлюється, аналізується, може соматизуватись. У прикордонних особистостей агресії завжди багато, а зараз тим більше. Іноді вона бере гору. А інтернет – чудове безпечне поле, де можна її виплеснути. Все-таки, писати коментарі — це не кричати на солдата зі зброєю. Це писати щось у себе в телефоні на дивані, де ніхто вас не бачить і здачі не дасть. Чи достатньо безпечно? Звичайно ж так. Сподіваюся, розуміючи злість хейтерів на ваше мирне буття, вам стане трохи легше. Хоча б від того, що проблема не у вас і в тому, що ви щось робите не так. Проблема не в тому, що ви не прибл. Проблема в тому, що війна. Як і до війни, ви не могли догодити всім. Хейтери чи злість у соціальних мережах — не новоутворення. Це щось звичне та старе. Але якщо раніше вас це не зачіпало, то тепер війна зачепила всіх. Болить ця тема всім. Тому, і ви більш чутливі до їдких коментарів з приводу «як ви не правильно поводитеся», і коментатори зліші, оскільки війна все одно не закінчилася…
Вибирайте себе!
