Про милосердність до себе.
Нормально ті, що я не плачу?
Чи нормально, що я плачу безперервно?
Нормально, що сьогодні я вперше посміхаюся?
Нормально , що я не хочу йти покласти квіти?
Чи нормально, що я злюсь на всіх?
Чи нормально, що я подивилася сьогодні на іншого чоловіка?
Люди в горі задають ці питання собі, задають у кабінеті терапевта. Коли я проживав своє горе, я запитав у своєї терапевтки: - А я нормально сумую?
Вона, вже знаючи мою історію, запевнила, що нормально.
І мені стало легше.
І пізніше я збагнув: нам, коли ми в горі, важливо почувати, що наші почуття нормальні, що ритуали, яких ми дотримуємося, нормальні. І це окей, якщо не дотримуємося ніяких, за умови, що це нам допомагає жити в світі, який невідворотно змінився після втрати. вам і наоборот.
Універсальної інструкції я не дам, бо її не існує.
Але одне скажу з певністю, коли втрачаєш близького чоловіка, то щодня повертаєшся до життя і щодня повертаєшся до смерті. Іноді переважує смерть, часом у твоїх днях більше життя.
І це нормально.
>
;
< p>
