У кожному з нас, дорослих, є частина психіки, яка називається «внутрішня дитина». Особливо болісно ця частина може проявляти себе у партнерських відносинах, де один із партнерів несвідомо призначається на роль батька. Які глибинні причини таких стосунків спробуємо розібратися.
Комплементарний шлюб – це шлюб, у якому відносини між двома дорослими людьми будуються за принципом додатковості – так перекладається з латині це слово – у вигляді «батька-дитина». Такі спілки створюються в надії отримати безумовну любов, прийняття та визнання, які з різних причин не вдалося отримати від своїх батьків у дитинстві. Варіації можуть бути різні: батько-дочка/син, мати-син/дочка та інші. Комплементарні відносини стійкі і партнери підбираються невипадково, наче «за образом і подобою». Так чоловік обирає жінку, яка чимось нагадує матір, та й жінка часто шукає партнера, схожого на матір.
У такому шлюбі несвідомо відіграються дитячо-батьківські сценарії в надії задовольнити свої незадоволені дитячі потреби і таким чином завершити відносини із значними об'єктами з дитинства. Тобто, партнер потрапляє під батьківську проекцію і його прообраз виявляється навантаженим чужими функціями – ось така несвідома ілюзія. Але партнер, за всього свого бажання, не зможе бути ідеальним батьком і виправдати всі спроектовані на нього очікування.
Мижволі згадується анекдот: і жили вони душа в душу, то він їй у душу, то вона йому. Такі партнери постійно живуть як на вулкані. У такому шлюбі рівень емоцій зашкалює, він набагато вищий, ніж у інших шлюбах. Емоційні зв'язки між партнерами надмірні та розірвати їх практично неможливо. Життя в такій сім'ї нестерпне, але й без цих відносин, виявляється, існувати неможливо. Дуже часто від таких пацієнтів можна почути: «Ненавиджу його, але не можу жити без нього. Я не можу її покинути, вона не виживе без мене. Я зобов'язаний (а) його (її) врятувати, це мій вибір (борг) і я буду зі своєю половинкою попри все». Виходить, виникає замкнене коло, з якого неможливо вирватися.
На жаль, комплементарні відносини – залежні, дуже вимотують і вишикувані за певним сценарієм. Вони люди втрачають свою свободу, але існує глибинна психологічна вигода, яка дозволяє людям перервати такий шлюб. Кожен із подружжя тут отримує щось важливе для себе: безпека, комфорт, увага, схвалення і визнання-які так складно було отримати від батьків-можливість пережити безумовну любов або відчути свою владу.
Психологічний портрет таку людину- це доросле дитятко. У структурі його особистості яскраво виражені егоцентризм, емоційна незрілість, інфантилізм. Їхня психіка ніби не заповнена, вони постійно відчувають дефіцит кохання, тому й самі не здатні дати кохання. Їхня «внутрішня дитина» залишається завжди незадоволеною-голодною, кричить і вимагає. До світу і до людей, у таких особистостей дуже багато претензій, вимог та ілюзорних очікувань, що в результаті призводить до розчарувань, ізоляції, образ і відчуття своєї нікчемності. Ранні дитячі потреби, які отримали задоволення батьків, проектуються інші значні об'єкти. У шлюбі таким об'єктом стає партнер, він або ідеалізується чи знецінюється. Від нього постійно вимагають безумовного кохання, беззастережного прийняття і він завжди щось винен. При цьому така людина сама ніколи не висловлює подяки, реального кохання, підтримки. Дій партнера він не помічає, що часто веде до сварок, алкоголізму, появи коханців чи розставання.
Сфера інтимних відносин теж страждає. Сексуальні потреби в таких шлюбах стають боргом, тому що більш актуальною залишається потреба у безумовному коханні, недоотриманому в дитинстві. Партнер несвідомо може сприйматися як батьківська постать, і тоді секс виявляється неможливим. На цьому фоні можливі сексуальні дисфункції. Адже до зрілої (генітальної) потреби та кохання ще необхідно вирости психічно. Буває і навпаки: виникають надто пристрасні сексуальні бажання з бурхливими емоціями, ревнощами та перебільшеним почуттям володіння та власності. За цим можна виявити глибинний страх бути покинутим. Подібна несвідома поведінка може виглядати так: «заради тебе, я зможу все і буду будь-яким, яким забажаєш, виконуватиму все, тільки не кидай мене».
Народження дитини в таких спілках розглядається як функція до партнера і завжди залишається на других ролях, тому що «доросла дитина» не може бути батьком для своєї реальної дитини. Жінки, завагітнівши, можуть протягом всієї вагітності не говорити і не фантазувати про народження дитини, начебто її взагалі немає. А чоловіки при народженні дитини можуть усунутись, ревнувати, заздрити, відчуваючи себе зайвими та покинутими. Такі люди не можуть брати відповідальність за своє життя, а тим більше життя своєї дитини.
Допомогти такій дитині, що загралася, може психотерапія. Метою якої можуть бути завершення незавершеного колись давно з батьками, проживання емоцій та почуттів, пов'язаних із цим, та в результаті прийняття об'єктивної реальності. Важливо усвідомити, що партнер не повинен, не може, не зобов'язаний виконувати батьківські функції: безумовно любити, піклуватися, доглядати, захищати тощо. Так, це довгий і непростий шлях, але його можна пройти і таким чином психічно вирости. Тому що кожен наступний шлюб для таких людей може закінчуватися однаковим сценарієм, начебто біг по колу від одного партнера до іншого, поки не усвідомлені та не перепрожиті дитячо-батьківські сценарії стосунків.
