Терапевтична історія для віднайдення власного ресурсу, для підтвердження вірності обраного шляху та неповторності кожної зустрічі в житті. Про те, що є в нас і над нами, про Сили, що ведуть нас до себе самих.
В одній далекій Галактиці Всесвіту є планета, схожа на нашу. Їй притаманні ті ж самі пори року, природа, стихії, мешканці. А відмінністю було те, що розміри та зріст всього, що було на ній, могло змінюватися, (або щезнути, або вирости чи зменшитись). Те ж саме було з погодою: вона могла кардинально змінитися (за крок від вас міг піти дощ чи сніг)... І так у кожного жителя окремо...
Отже, реальність на цій планеті була для кожного своя. Чому? Бо всі мешканці планети були трохи чарівниками, і їхні думки одразу ж проявлялися. З часом люди зі схожим настроєм об’єднувалися — так виникали більш прогнозовані вулиці, райони, міста... В них можна було вже здогадатися чого очікувати від нового дня (сирості й сірості, чи буйства яскравих кольорів). Доречі, дуже надзвичайно цей світ виглядав із висоти пташиного польоту: острівці туману й сірих фарб змінювала строкатість кольорів квітів на клумбах та веселку з дощем. І це було дивовижне видовище!
Ось в одному з таких місць (більш-менш стійких) жила наша героїня. Вона була сповнена сил пізнавати секрети свого світу. Їй хотілося, щоб сірості навколо було якомога менше. Вона намагалася думати яскраво, про хороше, говорити компліменти, підтримувати людей в їхніх починаннях. Її світ був дійсно створеним з радості й світла, якими вона ділилася з тими, у кого не вистачало, з тими, хто не знав, як це робити або питав поради. Вона заряджала своїм настроєм тих, хто був поруч. Це було схоже на велику парасольку, що захищала її та інших від негоди. Так з’являлися нові острівці щастя й радості, а натхнення нашої героїні зростало.
Але, звісно не всі мали змогу бути веселими, радіти, адже для цього треба було працювати над собою. Хтось хотів просто побути під чужою парасолькою радості і просушити свій одяг або змінити обстановку. Щоб потім знову повернутися у свій світ питань, турбот. Були й такі, що хотіли й старались змінити погоду свою, й дуже нетерпляче видивлялися - де ж перші промінчики сонечка чи веселка? Потім бігли додому, щоб поділитися перемогою але... повернувшись додому, в свій звичайний світ, вони, нажаль, згасали, гублячи надію.
Отак, одного разу і у нашої героїні зненацька настало затишшя. Неочікувано, вона відчула себе ніби ізольованою від усього, що приносило їй радість та натхнення. Як це сталося – незрозуміло. Просто одного ранку всі люди ніби водночас закрилися, щезли або заглибилися в свої справи. Неочікувано над простором дівчини увімкнувся чорно – білий фільтр. Їй навіть здалося, що й сама вона замкнена десь, де нема пісень вітру й води, нема шепотіння трав, и хору птахів, нема ароматів та смаків... І тут почався мілкий холодний дощ, що досягав і холодив її до самісінького п й щирого серця, він гасив усе прекрасне, красиве. Він ламав паростки її надій, саджанці радості, зносив разом з ураганним вітром золоті піски її берегів любові та шани до себе...
Цієї миті дівчина відчула, як в серці щось стислося й тієї ж самої миті вона зменшилася до розмірів малесенької… пісчинки. Вона опинилась наодинці з собою, а довкола не було нічого... ні часу, ні простору...пустка! Все навколо було чорним, липким, в’язким, обволікуючим та лишало можливості рухатися. Спочатку наша дівчина – пісчинка намагалася опиратися, але всі спроби її були марними, бо призводили лишень до того, що ця пустка стала перетворюватися на павутину. А чинити опір — означало ще більше заплутатися. І дуже скоро, знесилившись від німої боротьби, неочікувано для себе самої…вона розслабилася, та дозволила собі бути підкореною, смиренно віддалася неминучому…
…Перш ніж вона щось відчула, здавалося пройшла ціла вічність, а може й ціле життя. Це було ніби спалах давно забутого, теплого й такого знайомого відчуття чийогось… дотику, обіймів. Здавалося, хтось рідний поруч, хтось говорить до неї на прадавній мові. Говорить без слів те, що можна сприйняти тільки Душею. Від цих слів вона ніби прокинулася, зі сторони побачила – хто вона є й для чого тут. Її душа, ще лишаючись нескінченно малою та великою водночас, ніби скинула з себе ланцюги, засяяла, освітлюючи все навколо! Це було нове, незнане, але проникнуте любов’ю відчуття. І світ ожив! І почалися чари творення. Вона знову опинилася вдома, серед людей, по-новому відкривала світ і себе. Кожен її день був сповнений радістю, кожна мить приносила задоволення. Вона малювала, співала, танцювала, читала, подорожувала, знайомилася з собою, та пізнавала нове. І вперше вона робила це не для когось, а для себе. Її внутрішній світ ніби сам ставав від цього ще сильнішим. І від цього сяяння все навколо неї починало світитися. Всі, хто був поруч, заряджались цим світлом, позбавлялись від вірусів апатії, страхів і самі ставали іншими, кращими. Ця хвиля перетворення й творчості ширилася на всю планету, не лишаючи жодного острівця зневіри… Ох..., ні, один острівець зостався. Але лишень для того, аби підтримати баланс…
Тепер вона не боялася, що паростки її саду засохнуть, не дочекавшись життєдайної вологи, не боялася, що лишиться забутою або невидимою...
Її життя перетворилося на танок. Танок відродження та перетворення, а всі, хто був готовий змінюватися – змінювався! Той, хто втратив опору під ногами, або зірвався зі скелі своїх упереджень. Той, хто був готовий бачити прекрасне в собі та навколо, готовий дихати, відчувати, жити!
Давайте сповнювати життя дивами, які творимо ми!
Адже щастя завжди поруч...
