Чому психотерапія триває роками
Не є таємницею, що терапія – це довготривалий і дороговартісний процес. Чому так? Чому не можна прийти, отримати «рецепт на щастя» і піти? Невже це для того, щоб психотерапевт заробив всі ваші гроші? Чи все ж, психотерапевт не лікар і справа не в тому, щоб виписати рецепт?
Почну спочатку. Людська психіка починається ще з утроби матері. Те, як ми проживаємо своє життя ще в маминому тілі, як проходить наше народження, як зустрічає нас світ, коли ми до нього виходим – це вже база нашого характеру і унікальних особливостей. На людину впливає все – як мама почувалась психічно і фізично, коли виношувала дитинку, чи хотіла і чекала на її народження, в якій атмосфері проходила вагітність, - це все має значення і це все унікально. В сім’ях часто діти дуже різні – «ніби різних батьків мають». Частково так і є – мама, яка народжувала дитину в мирні часи і з чоловіком, у якого стабільний прибутковий бізнес, - це інша жінка ніж та, яка вагітною тікала від війни в чужу країну, залишивши свого чоловіка невідомо на що. І таких варіацій – безліч. І тому кожен з нас є унікальним і неповторним.
Далі. Маленька людинка, яка щойно народилась, - безпомічна і залежна від тієї людини, яка поруч і дбає про неї. Крихітне створіння залишається один на один із всемогутньою матір’ю, від волі якої залежить її їжа, спокій, втіха, захист. Якщо всемогутня матір не дасть дитині необхідного, дитина загине, у дитини немає інших варіантів і способів подбати про себе. І день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком людинка навчається «користуватись» матір’ю для задоволення життєво необхідних потреб в їжі, захисті, любові, прийнятті, увазі, підтримці, схваленні, тощо. І чудова новина, якщо мама дослухається до своєї дитини, цікавиться нею, дбає про неї в її інтересах. Тоді дитина виростає, знаючи свої особливості, свої потреби, вміючи задовольняти свої потреби підходящим для неї шляхом. Але так трапляється, що таких мам видають не всім. Маму може спіткати якесь горе, і мама не матиме чим посміхатись своїй дитині, - і тоді людина ростиме з неясним відчуттям того, що вона недостатньо хороша для того, щоб світ їй посміхався. Мама, можливо, сама виросла так, що ніколи ні тепла, ні турботи для себе не отримувала, і тоді її дитина може здаватись їй останнім шансом на любов для себе, - і тоді людина ростиме з відчуттям, що її покликання в житті – рятувати, дбати, а собі – нічого. А можливо людинці видали маму, яка палко мріяла стати зіркою балету, проте цього не сталось і людина-мама народжує, щоб перекласти свою розбиту мрію в нове життя і отримати свій другий шанс, - і тоді маленьку людинку просто ніхто не бачить, вона невидима, вона спустошує себе, щоб вмістилась мамина мрія.
А ще, часто, нам, новонародженим, видають батьків. І батько теж може з різним настроєм дитинку чекати, бути в ресурсі чи не бути, коли вона народиться. Батько може чогось хотіти для неї. Батько може чогось від неї. Батько може бути таким, який захистить від «невдачно виданої мами». Або мама не зможе захистити від батькових амбіцій і вимог.
А життя триває. Дитинці важливо в ньому вижити. І дитинка спостерігає, слухає, пристосовується. Дитина не може вибрати інших батьків. У неї є тільки ті, які є. Дитина може тільки пристосуватись до того, що є. Інакше не виживе. Ми в цьому чимось схожі на дерева. Якщо дерево виростає і формується в тій частині, де матері-природі є що дати – світло, ґрунт, поживні речовини, волога, простір, - дерево виростає міцним, високим і рівним. А якщо дереву заважало щось – воно може бути живим, але покрученим. Як росли ви? Чи всього вам вистачало?
Далі, авжеж, ми потрапляєм в більш широкий соціум. Туди ми виходим вже з певним набором знання про те, який це світ, як у ньому жити, як отримати бажане. Легше тим, хто більше взяв ресурсу від батьків. Ну, або ж, стикаючись з соціумом, ми починаємо підозрювати, що щось не так з моїм життям.
Таким чином, психологічна проблема дорослої людини (не складаються стосунки, не ладиться з роботою, депресія, трудоголізм, алкоголізм, тощо) має довгу і звивисту історію. Те, що озвучує клієнт на першій зустрічі – це верхівка айсбергу. Щоб зрушити айсберг – потрібно пройти шлях вглиб. Бо колись проковтнута образа може і забутись, і лишити по собі тільки якусь дивну тривогу, яка переслідує невідомо чого. Колись отриманий шок може забутись і лишити по собі тільки панічну атаку. Пережите насилля ви можете і не згадати, але чогось дуже страшно наближатись до людей. І, щоб повернути собі відчуття себе в реальності такій, яка вона насправді є, треба набратись сміливості і для початку самому собі зізнатись в тому, що зі мною колись сталось. А це простіше сказати ніж здійснити. На це може піти навіть і кілька років.
Уявіть, ви стоїте на вершечку гори, до якої йшли від моменту свого зачаття. Все, що ви бачите внизу, - ваше минуле. Чи все ваше життя вимальовується ясно? Ви все пам’ятаєте? Ви все хочете пам’ятати? Ви все можете розказати незнайомій людині, яку бачите вперше? А як ця людина відреагує? Так як мама? Як скоро ви довірите цій людині те, що болить? А психолог, який сидить навпроти, простягатиме вам руку і запрошувати вас у подорож. А вам це легко і звично – довіряти людям? А скільки вам часу потрібно, щоб упевнитись в тому, що людина навпроти достатньо безпечна, щоб довірити їй свій біль? А коли довірите їй свою історію, ви відразу повірите їй, коли вона скаже, що ви хороший навіть якщо не хочете вивчати суахілі, яке так боготворить мама? Скільки разів вам потрібно почути, що з вами все гаразд попри те, що ви не виконуєте батьківські приписи, щоб справді це прийняти і дивитись на життя через призму своєї хорошості?
Окей. Незнайома людина – це великий ризик – чи прийме вона мене з моїми труднощами, чи зробить гірше? Але ж корінь болю всередині. І болить саме тому, що те, що я не можу бачити в собі, боляче тисне на мене сьогоднішнього. Ми так влаштовані, що біль, який неможливо витримати (колись було) відрізається із свідомої пам’яті і ми, в першу чергу, ховаємо його від себе – так щоб не мати з ним справи, щоб інші не побачили. І дістати спогад стає можливим тільки тоді, коли на його перетравлення накопичаться сили. Якщо ви щось згадали – у вас достатньо сил з цим справитись. Ви все пам’ятаєте про своє життя?
І тому – питання тривалості терапії – це питання того, як швидко ви почнете почуватись в безпеці з терапевтом, як скоро накопичите ресурси для чесного і ясного погляду на себе (перед собою чесного, перш за все), як швидко ви збиратимете ресурси для змін, необхідних вам, скільки вам потрібно підтримки, щоб наважитись діяти, як скоро вам призвичаяться ваші зміни. (Це спрощена схема шляху терапії) Терапія – це ризик дізнатись щось про себе, близьких те, чого може не хотітись знати. Це мужність визнати і прийняти себе таким як я є. Це ризик – пробувати жити не так, як я звик роками. На це потрібна мужність. На це потрібні сили. Це (може бути) страшно. Так і рухаємось – з повагою до всіх своїх почуттів, переживань, думок, даючи їм стільки простору, скільки вони того вимагають. Якщо якомусь спогаду, усвідомленню, переживанню потрібно 3 роки, щоб з’явитись, значить 3 роки. (Це не значить, що бажаних змін чекати 3 роки – зміни відбуваються в нас мікрозмінами.) З повагою до себе, своїх переживань, можливостей. Інакше це насилля. Тому довго.
