Протягом понад 7 років я проводжу індивідуальні та сімейні консультації, з успіхом здійснюю групову психотерапію. Я допоміг багатьом людям у вирішенні та подоланні різних труднощів, що викликають порушення психічного благополуччя. Як спеціаліст, я намагаюся забезпечити найкращу якість послуг, допомагаючи моїм клієнтам підвищити відчуття задоволеності життям. Я пройшов навчання за програмою підготовки у методі "транзактний аналіз", напрямок "психотерапія". Серед структурованих мною тренінгових програм хочу виділити тренінг з урахуванням курсу «Вихування батьків» Джин Іллслі Кларк (J. Illsley Clarke). Тренінг призначений для батьків та дітей різного віку, починаючи з передпологової підготовки і до підліткового віку. Мета тренінгу: освоєння батьками та вихователями знань та навичок взаємодії з дітьми з урахуванням довгострокових психологічних наслідків. У процесі тренінгу відбувається освоєння принципів та навичок виховання дитини відповідно до завдань кожної вікової стадії її розвитку. Іншим завданням тренінгу є освоєння методів вирішення проблем сім'ї та подолання труднощів, що виникають у процесі виховання. Учасники тренінгу отримують теоретичні знання та беруть участь у заняттях, які дають можливість застосувати отримані знання до конкретної ситуації зі своїми дітьми. Переосмислення власного дитячого досвіду під час тренінгу також допомагає знайти правильний підхід до вирішення проблем виховання. В результаті застосування програми можуть бути досягнуті: профілактика психосоціальних проблем підлітків та дорослих, таких як антисоціальна поведінка; покращення психологічного клімату в сім'ї та виховній установі; формування мотивації на успіх та самоповагу у дітей та підлітків.

"Мій шлях до психології"

«зустріч особистостей подібна до контакту речовин: якщо є хоч найменша реакція, змінюються обидва елементи».

(Карл Густав Юнг)

Щоправда, психологом я захотів стати після провалу мого давнього очікування – бути священиком. Було гірко та прикро. Потрібно зізнатися, що іноді очікування грають у небезпечні ігри, і чим більше емоцій вкладається в них, тим вибухонебезпечнішими вони стають. Моє очікування здетонувало з над ефектом, внаслідок чого розщеплені імпліцитні частинки мого функціонального «я» розлетілися по всьому всесвіту. І треба було щось із цим робити. Я, як і належить у таких випадках, став проживати психологічні етапи «горювання». Наблизившись до завершального етапу «адаптації до життя», я раптом інтенсивно пережив стан просвітлення, що дало мені можливість знову відчути під своїми невгамовними ногами твердий ґрунт життя.

Раннього осіннього жовтневого ранку після стомлюючого нічного переїзду поїздом я незграбно переступив поріг невеликої світлої кімнати, по периметру якої розсілися учасники психологічної групи "ТА Київ-11!". На сесію я приїхав не один, зі мною приїхала моя відеокамера. Привітання розпочала жінка, яка назвалася Заріною. Вона познайомила групу із гастрономічними можливостями району. Застерегла чого не варто робити у приміщенні – не пити чай на килимі та не ходити по ньому у взутті. Потім необачно покинувши кімнату, залишила нас віч-на-віч із керівником групи, Наталією Спенсер.

Мій настрій здавався складним та заплутаним. У якийсь момент воно стало нагадувати стан газоподібних елементів, що скупчилися в пляшці з-під шампанського в той критичний момент, коли з неї обережно витягують пробку. Мені потрібно було дати вихід цьому ірраціональному шаленству, і, нарешті, такий момент настав. Захотілося справити приємне враження на колектив, і я подумки підбирати потрібні слова для ефектної мови. Коли я відкрив рота, на моє розчарування, з нього посипалися, наче молодий горох зі стручка, плутані і швидкоплинні фрази. Плутаючись і спотикаючись один про одного, вони незграбно вишиковувалися у складнопідрядні синтаксичні структурні зв'язки. Наприкінці монологу я став відчувати, що повітря у легенях стає мало, а до поверхні «психологічної збалансованості» ще близько. І тоді я зізнався вголос, що почуваюся «хвилювально», але «проте, я розраховую на як би… хочу сподіватися… загалом на тепле розуміння мого стану…». А далі дав зовсім необачну обіцянку бути «активним та корисним учасником цього приємного колективу».

Мабуть, мій стан уразливості та сплутаності був у всіх на увазі. Так, що після завершення свого виступу я отримав професійний зворотний зв'язок: «правда в тому», - звернулася до мене симпатична дівчина, що сидить зліва - «що ми, напевно, не кусаємося точно». І закінчила свою теплу промову абсолютно обнадійливою фразою: «принаймні, я не спостерігала такого процесу, щоби тут кусалися».

Поступово звикаючи до думки, що тут я перебуваю в безпеці, але все ще прибуваючи при владі делікатної обережності, я сказав тоді монолог, присвячений темі «навіщо і чому камера». «Я перепрошую, якщо вніс якийсь дискомфорт у відчуття того, що тут є камера…» - почав я був апологетичний виступ на захист своєї камери, і раптом зрозумів, що знову починаю провалюватися в «емоційний хаос». Від хвилювання я став зловживати прислівниками, що, на моє задоволення, викликало посмішки в учасників групи. На уточнююче запитання «тобто камера спрямована саме на лектора?» я дав коротку відповідь: «зокрема, так».

***

«Ті, хто шукає досконалості, не знайдуть спокою у цьому світі».

(Девіз імперіуму людства)

Зараз я вже двадцять з лишком хвилин сиджу, намагаючись витягти зі своєї голови щось для написання цієї статті. І тільки я знаходжу доречну, як мені здається, думку, як мій невидимий «цензор» отруйно шепоче: «ця думка бідна і не ефекту» або «викладаєш добре, але можна те й краще». Цей прискіпливий наглядач змушує мене підбирати «надуті» слова, на кшталт, «евтаназія», «ексцентриситет», «еклампсія». Якщо спробувати описати його зручними словами, то це, розпещений епітетами критик, упертюх, який відстоює свої авторські привілеї з шаленою нервозністю. Він дуже не любить неприємних несподіванок і перспективи потрапити в халепу. Тому здатний розставляти свої «обсесивні пастки» на кожному етапі моїх творчих ініціацій. Його згубний вплив часом створює ефект «пробоїни колеса». Це схоже на те, якби я щосили намагався накачати пробиту шину свого велосипеда, не подбавши перед цим заклеїти дірку, що утворилася.

***

«найважчий вибір у житті – ні між добрим і поганим, а між добрим і найкращим».

(Джеймі Форд «Готель на перехресті радості та гіркоти)

Чому ж я все-таки вирішив поринути у світ психології? Чи мав альтернативний вибір? Чи шукав я іншу можливість, завдяки якій міг би реалізувати свої життєві плани? Чи взагалі були у мене ці плани?

Правда в тому, що перед тим, як стати психологом, я твердо тримався іншого шляху – шляху служіння Богу, який я виконував на одному з православних парафій. Проходячи цей шлях, я мав ґрунтовний намір стати священиком. Стимулом для цього рішення послужила обіцянка настоятеля приходу допомогти мені в цьому. Не вникаючи в кулуарні церковні перипетії, що описують дорадчий процес на рівні вищих інстанцій, я хочу повторитись, що священиком я так і не став. У той період я переживав нарцисичну травму, за допомогою якої реактивно знецінювався об'єкт мого недавнього обожнювання – батько настоятель. Зараз я не згадуватиму обставин, що «підлили масла у вогонь». Ні в цьому мета мого рефлексивного міркування.

Коли нарешті настав час лікування і моя невротична травма практично затяглася, я став будувати життєві плани, в результаті чого вибрав шлях психотерапевтичного впливу. Першим пунктом на цьому шляху був університет. А декількома місяцями пізніше – телефонна розмова, де я дізнався про існування психологічного напряму "транзактний аналіз".

***

- Я хочу, щоб «Shelby Company Limited» збільшила внески до місцевих благодійних фондів на 25% з сьогоднішнього дня. І хочу побудувати два нові притулки для дітей-сиріт. Один у Соутлі, інший у Дебетті. будинках Хочу, щоб цим займалася ти.

- Чому?

- Я декому обіцяв змінити світ…".

(Томас Шелбі к/с «Гострі козирки»)

У процесі роботи в групі моє сприйняття себе і навколишньої дійсності почало потихеньку змінюватися. На згадку приходять кілька подій, які суттєво вплинули на мене. Тут я хотів би згадати назву сесії. Це було одне з початкових занять першого року навчання, яке називалося «Основи психологічного консультування. Перша зустріч із клієнтом. Формування терапевтичного союзу. Три П». Останнє словосполучення не приховує в собі вульгарний зміст, а означає лише встановлення ефективних професійних відносин між терапевтом і клієнтом за допомогою «захисту», «сили» та «дозвіл», якими повинен мати терапевт. На сесії мені запам'яталася робота в парах, метою якої було практичне ознайомлення з терапевтичною технікою трикутник інсайту.

Під час практикуму цієї вправи я, як мені здалося, вперше пережив стан глибокої емоційної свідомості. У ході промовляння моїх життєвих пересувань за стінами терапевтичного кабінету виявилося, що частота їх досить висока. У цьому сенсі я нерідко змінював місця роботи, дівчат та естетичні захоплення. При розборі третього аспекту «трикутника» - мого пересування в історичних відносинах і почуттях, з'явилася значна інформація: близько 13-ти років мої батьки розлучилися, і я залишився жити з мамою. Відсутність у моєму пубертатному життєвому активі домінантної батьківської постаті вплинула і на моє психічне тло.

***

"Це не завжди було легко, тому що я завжди була індивідуальністю, і мені було важко стати частиною групи".

(Шерон Стоун)

Так ось, вперше так глибоко усвідомивши свої "невротичні деформації", я потихеньку переставав брати участь у групі «споживчо». Тут я маю на увазі бажання «багато знати» та «ефектно виділятися». Поступово народжувалося нове відчуття, що все те, що я так намагався отримати ззовні, вже давно є в мені. Це відчуття не інфантильної, але дорослої унікальності. Вона не виділяє себе жирним шрифтом, але намагається осмислити широту, глибину та висоту екзистенції «внутрішньої людини». І цей простір стає тим значущим і відчутнішим, чим значущішими і відчутнішими стають для мене мої ближні. Це хіба що дві полярності одного буття, невіддільні друг від друга. У цьому мета-духовному резонансі виявляються і поступово спливають у фокус усвідомленості цінності, смисли та значення, що формують сприйняття себе як невіддільної частки світового універсуму.

Зараз мій всесвіт – це все ви, мої дорогі друзі. Та цінна спільнота, частиною якої я маю радість бути. Бути – це так просто, але водночас так складно. Бути з іншим – це означає саме тут і зараз. Це означає, раптом отримати унікальну можливість думкою, почуттям і дією бути наскільки це можливо з іншим, заповнюючи континуум, що утворюється, мікроклітинами конгруентної чуйності, чуйності і теплоти, таємничо стикаючись з людською вічністю, в якій нічого не було раніше і нічого не буде після. Це двері, відкривши які, я можу зустрітися із самим собою, впізнаючи та пізнаючи себе, свій соціальний, по суті, світ. Я можу побачити у цьому світі значущих особистостей, у суспільстві яких стає можливим душевне та духовне дозрівання людини.