Мене звуть Тетяна Склепова. Мені 38 років, 13 з яких я присвятила своїй улюбленій справі – психології. Я одеситка, але вже два роки живу в Києві. Зі своїм коханим чоловіком ми у стосунках вже 8 років. Виховуємо нашого 3-річного сина.

Як влаштована людська свідомість, мене цікавило з дитинства. Все почалося з думки: А якщо я потраплю в голову іншій людині, то чи я побачу кольори такими ж? Може, той колір, що я називаю чорним, інша людина бачить таким, як я бачу червоний? Помічати та розпізнавати людські емоції та їхні причини мені теж довелося навчитися ще в дитинстві.

Моє професійне зростання завжди супроводжувалося особистісним. Професія психолога передбачає постійне підвищення кваліфікації. Багатогодинна особиста, групова терапія в різних напрямках, інтенсивні, тренінги, супервізії, а також мої клієнти багато чого навчили мене. Я пройшла довгий шлях «до себе» від невпевненої дівчинки до щасливої жінки, яка точно знає, чого вона хоче. Мій особистий досвід подолання дитячих травм, вікових та особистісних криз допомагає мені працювати з клієнтами. Я завжди говорю і використовую тільки те, що перевірено на собі і точно працює. Продовжуючи рости та розвиватися, я отримую справжню насолоду від своєї професії. Мені цікаво досліджувати (пізнавати) себе та допомагати в цьому іншим. Шлях до себе не простий. Мені знайомі всі підводні камені на цій дорозі. Я запрошую Вас пройти цей шлях разом. Шлях зростання, дорослішання, сили.

Я росла без батька. Зрідка він з'являвся в нашому з мамою життя, але в основному я жила в батьківській сім'ї моєї мами, головою і незаперечним авторитетом у якій був мій дід. Він – полковник у відставці – виховував мене жорстко, суворо, по-військовому. Мама нечасто мене обіймала, тому що він не любив "телячі ніжності". Мені наказувалося не привертати уваги, поводитися тихо і добре вчитися. Із цим я добре справлялася. Тому виросла відмінницею (золота медаль, червоний диплом, аспірантура...), з абсолютною забороною на прояв будь-яких почуттів від горя до щастя, з дикими приступами тривоги (до ПА), а також соромом і провиною з приводу. Моторошний страх бути поміченою хоч кимось і прив'язатися до когось боровся з бажанням бути коханою. Це й призвело до відносин, які тривали 5 років. Коли вони закінчилися, я раптом виявила себе 25-річною жінкою, яка займається тим, що їй не подобається, із суїцидальними думками у зв'язку з самотністю, яка зовсім не розуміє, хто вона і чого хоче... Як раніше було абсолютно неможливо, а як інакше – я не знала. І тоді я згадала, що колись, ще у школі, мені подобалася психологія. Я навіть хотіла вступати, але злякалася великого конкурсу. Це стало переломним моментом мого життя. Потім була друга вища освіта за спеціальністю "клінічний психолог" та маса курсів, тренінгів, навчальних програм з різних напрямків психотерапії. Паралельно я проходила особисту терапію, яка розплющила мені очі на причини того, якою я була, допомогла розібратися в собі, знайти точки опори та почати рух до своїх цілей. Зараз я кохана і любляча дружина свого чудового чоловіка та мама нашого чудового сина. Маю невелику стабільну психологічну практику. Я не женуся за кількістю. Для мене важлива якість наданої мною психологічної допомоги. Продовжую проходити особисту терапію, яка допомагає мені вирішувати нові завдання, які щодня підкидаються життям. Я живу, працюю та отримую від свого життя задоволення. :)