життя після війни
У своїх думках, у спілкуванні з колегами та друзями, у дописах користувачів соцмереж я часто зустрічаю ідею, що закінчиться війна і всі ми повернемось хто куди, до своєї життя.
Це ілюзія. >Ми не повернемося до звичного нам життя у звичному нам місті. Бо час іде, а війна це дуже потужна сила, яка змінює все на своєму шляху. лютого. Така властивість травмуючого досвіду - заморожувати, консервувати людину в ті дні, в тій годині, коли сталася страшна подія. Бо трансформації, які тягне за собою ця подія - надто болючі та непереносимі.
Я раділа ранній весні, доки не подивилась у календар і не зрозуміла, що вже кінець березня. Щось звичайна пора для тепла. Але в моїй голові тільки початок березня.
Так працюють захисти нашої психіки. Захисті є більш зрілі та адаптативні, та незрілі - непристосовані до ситуації. Одним із найпотужніших, але водночас абсолютно не адаптативних захистів є заперечення реальності. Ні, війна мене не стосується. Я в повній безпеці. Завтра все скінчиться і я продовжу життя з того ж місця, де воно зупинилося.
Цей захист добре робить свою роботу в епіцентрах страшних подій. Коли іншого виходу просто немає. Та коли ресурсу стає більше і ситуація вимагає дій відповідно до реальності - то заперечення має звільнити місце нашим зрілим захистам. Щоб ми могли вберегти собі і підготуватися до майбутнього. Майбутнє українців сьогодні не визначене. Ми не знаємо, що нас чекає. У яких містах ми житимемо. Чи у своїх домівках. Якими вулицями будемо ходити та з ким.
І від цього невизначеного майбутнього та страшного сьогодення ми спасаємося ідеєю повернення до життя. До життя, яке ми залишили того ранку. З планами на тиждень, зі стабільною роботою, у своїх домівках, зі своїми рідними та близькими. Проте, доки ми плекаємо надію на продовження того життя, консервуючи собі у дні, коли все змінилося – година йде. Шкіру хвилину відбуваються зміни навколо.
Потепліло, тривалість солнечного дня стала довшою. У деяких містах людей побільшало, у деяких - менше. Одні професії стали життєво важливими та небезпечними, в інших відпала потреба. Відбувається переоцінка відносин та будування нових зв'язків, часом досить неочікуваних. Коли закінчиться війна (а всі війни закінчуються), у нас просто не вийде викинути цей досвід, удати що його не було. Це вже частина нас, навіть якщо ми впираємося і не хочемо давати простору в собі для трансформацій. Проте трансформації будуть не тільки болючі та неприємні. Так, доведеться прийняти сьогодення і жити відповідно до реальності, де у когось уже немає будинку. Міста. Роботи. Найстрашніше – близьких. На прийняття втрати потрібно багато часу та ресурсу. Разом із тим зміни, які нині відбуваються із нами, індивідуальні та суспільні, містять у собі розуміння своєї сили. Так, ми дуже сильні та вітривалі. На хвилину озирніться навколо, які люди вас оточують. Що вони пройшли. Що витримали та не зламалися. Подивіться як справляєтеся ви самі. Скільки волі у вас, щоб щоранку прокидатися та робити щось. Для себе, насамперед. Для когось, як є наснага. Скільки нових умінь ви набрали. Скільки людяності ви у собі відкрили. Скільки "я вже не можу, це занадто" перекривалися "я поряд, все буде". Як ми вчимося допомагати і як вчимося допомогу приймати. Ці всі надбудови, над уже існуючим фундаментом, не перелічити.
І після закінчення війни наші нові вміння та знання про себе, як про українців, нікуди не дінуться. Бо у нас не лише міцний фундамент. Ми в годину неймовірно страшного та руйнівного виклику ще й будуємо. Укріплюємо. Допомагаємо кирпичом та цементом близьким та абсолютно незнайомим людям, які з першого ж дня стають своїми. Бо в нас одна країна та одне горе на всіх. Тому не вийде в нас повернутись до своєї звичної життя. Його не стало і вже не буде. Потрібна година для того, щоб оплакати цю катастрофічну втрату і впустити всі зміни, які вона за собою тягне як надихаючі, так і спустошуючі. ="https://www.instagram.com/p/CbfBBKgN8Y6/?utm_source=ig_web_copy_link">
